інформаційно-аналітичний портал Українського агентства фінансового розвитку
на головну
Уільям Шарп – розробник моделі оцінки капітальних активів, Лауреат Нобелівської премії з економіки 1990 року



Уільям Шарп народився 16 червня 1934 року в Бостоні (штат Массачусетс, США). Шкільну освіту він отримав у м. Ріверсайд.

У 1955 році, після закінчення Каліфорнійського університету, У. Шарп одержав ступінь бакалавра за спеціальністю «економіка», а через рік – магістерський ступінь.

Після недовгого перебування на військовій службі, У. Шарп почав працювати економістом у компанії «РЕНД корпорейшн», де велися дослідження у сфері теорії ігор, обчислювальної техніки, лінійного і динамічного програмування і прикладної економіки. Працюючи в корпорації, У. Шарп захистив у 1961 році докторську дисертацію, центральною ідеєю якої було положення про те, що доходи від цінних паперів співвідносяться між собою тільки завдяки впливу одного спільного фактора.

У 1961 році У. Шарп перейшов на викладацьку роботу у Школу бізнесу при Вашингтонському університеті в м. Сіетл. Протягом восьми років він викладав широке коло предметів, у тому числі мікроекономіку, статистику, теорію фінансів і обчислювальної техніки. Одночасно він продовжував розробку моделі ціноутворення капітальних активів, яка була намічена у дисертації. Як встановив У. Шарп, аналогічні аналізу одно факторної моделі результати можуть бути отримані без врахування кількості факторів, які впливають на прибутки від цінних паперів. Свій новий висновок він виклав у статті «Ціна капітальних активів. Теорія ринкової рівноваги в умовах ризику», опублікованій у 1964 році. У ній подаються постулати широковідомої нині моделі ціноутворення капітальних активів (Capital Asset Pricing Model – CAPM).

Основними працями, у яких викладено ідеї У. Шарпа, є: «Теорія інвестиційного портфеля та ринки капіталів» (1970), «Інвестиції» (1978), «Основи інвестування » (1989).

Про ф’ючерсні контракти на основі фондових індексів та їхні властивості

Традиційний форвардний контракт – це угода, за якою продавець зобов’язується поставити покупцю узгоджену кількість товару до визначеної дати в майбутньому за зафіксованою (pre-speciflіed) ціною. Ф’ючерсним контрактом називається стандартизований форвардний контракт з додатковою умовою, що ціна поставки може переглядатися на кожен торговий день і прирівнюватися до ціни, за якою укладаються нові угоди. При кожному перегляді ціни одна з двох сторін сплачує іншій суму, що дорівнює різниці між новою і старою ціною. Ця процедура називається «фіксуванням варіаційної маржі» в результаті «переоцінки за поточною ринковою ціною» вартості контракту.

Продавець займає коротку позицію за контрактом, а покупець – довгу.

Ф’ючерсні угоди забезпечують можливість «роз’єднання» двох сторін контракту. Так, А може продати контракт В, який потім продасть контракт С без участі в цій операції А. Зрештою, С може продати контракт А, тим самим погашаючи його до настання кінцевого терміну поставки.

Щоб захистити інтереси іншої сторони при використанні такого інструменту, кожна сторона повинна внести заставу у вигляді «маржі». Необхідна величина маржі повинна покривати тільки потенційні втрати, можливі між двома торговими днями, які можуть виникнути в результаті процесу переоцінки. Зазвичай достатньо маржі від 10 до 20% вартості позиції. Для гарантування застави при збереженні стандартизованості контракту брокери, котрі представляють клієнтів з відповідними позиціями, використовують клірингові палати, які надають гарантії виконання прийнятих зобов’язань.

Фінансовий ф’ючерсний контракт може обумовлювати фактичну поставку оговореного фінансового інструмента або кількох наборів таких інструментів. Він може обумовлювати також тільки остаточну переоцінку за поточною ринковою ціною на день поставки, причому одна сторона виплачує іншій суму, що дорівнює різниці між оцінкою відповідного фінансового інструменту за первісною ф’ючерсною ціною і оцінкою за ціною ризику на день поставки. Остання зазвичай називається розрахунком готівкою за строковим контрактом.

Предмет ф’ючерсного контракту на основі фондових індексів є фіксований портфель цінних паперів. Він дозволяє інвесторам займати довгі чи короткі позиції за диверсифікованими портфелями. Більшість із цих контрактів передбачають розрахунок готівкою.

Головна властивість ф’ючерсних контрактів на основі фондових індексів полягає в тому, що вони впливають здебільшого на диверсифіковані портфелі, а не на окремі види цінних паперів або біржових товарів. У цьому відношенні подібні контракти, схожі з взаємними фондами, пайовими трестами, пулами інвестиційних коштів на основі змішання фондових індексів чи індексованими фондовими опціонами. Всі вони призначені для надання інвесторам «пакетів» цінних паперів, що істотно знижує витрати, пов’язані з диверсифікацією. Зростання популярності всіх цих механізмів та інструментів серед інвесторів є, принаймні частково, свідченням того, що теорія економіки фінансів впливає на вирішення в сучасній економічній практиці проблеми ризику.

Друга характерна риса ф’ючерсних контрактів на основі фондових індексів представляє в цьому контексті особливий інтерес. Вона полягає в тому, що ці контракти є ефективним способом одночасного прийняття позитивної позиції з диверсифікованого портфеля і негативної позиції з безризикового активу. Фактично покупець такого контракту бере позикові кошти для того, щоб купити портфель паперів, у той час як продавець надає позикові кошти і приймає коротку позицію з цього портфелю.

Якщо покупець вносить у якості маржі безризикові папери, які дорівнюють за вартістю ф’ючерсній позиції, то чистий ефект аналогічний інвестуванню порівнюваної суми в папери з таким самим зваженим індексом. Якщо ж маржа становить менше 100%, то ефект аналогічний покупці портфеля з таким самим фондовим індексом за допомогою позикових коштів. Хоча це не зовсім те ж, що залучення позикових коштів під безризикову процентну ставку для купівлі портфеля паперів, довга позиція із ф’ючерсного контракту може забезпечити вдале наближення до цієї стратегії. Більше того, верхня межа на позикові кошти, неявно передбачувана цим механізмом, достатньо велика для того, щоб він міг цікавити лише невелике число інвесторів зі вкрай високим допустимим ризиком.

Вражаючим є те, що фінансоване позиковими коштами тримання диверсифікованого портфеля (або ринкового портфеля) відповідає оптимальній інвестиційній стратегії для інвесторів із високим допустимим ризиком, що випливає з первісної спрощеної схеми САРМ. Хоча і немає фінансових ф’ючерсних контрактів, що точно відповідають загальноринковому портфелю, комбінації існуючих контрактів (включаючи ті, які оперують із облігаціями та іншими цінними паперами) можуть дати достатнє наближення до такої стратегії.

У певному сенсі продавець ф’ючерсного контракту тримає негативну позицію із відповідних цінних паперів, що несумісно з висновками з САРМ. Але якщо поглянути більш широко, ця несумісність є швидше удаваною, ніж реальною. Часто трапляється, що продавець ф’ючерсного контракту на основі фондового ринку теж тримає окремі види паперів, що становлять портфель із цим фондовим індексом. Ф’ючерсна позиція, таким чином, захищає (provides a hedge) його перед обличчям змін вартості портфеля паперів, який він фактично тримає. У результаті хеджована чиста позиція продавця стає практично безризиковою і, отже, рівносильною інвестиції в безризиковий актив. Такий учасник ринку може економічно формувати пакети паперів, надаючи тим самим можливість іншим купувати або продавати ці пакети без витрат, пов’язаних із купівлею-продажем великої кількості окремих видів цінних паперів. У результаті інвесторам з високим допустимим ризиком надаються позикові кошти, які дозволяють їм скуповувати додаткові обсяги ризикових паперів.

Ф’ючерсні контракти, укладені на диверсифіковані портфелі, вимагають менших марж, ніж набір контрактів на окремі види цінних паперів, кожен з яких вимагає своєї маржі. Більше того, ф’ючерсні контракти на основі фондових індексів забезпечують переваги економії від масштабу з транзакційних витрат і підтримання бухгалтерського обліку.

Практично ф’ючерсні контракти на основі фондових індексів забезпечуються інструментами залучення позикових коштів для здійснення бажаних стратегій тих інвесторів, яким традиційні обмеження не дозволяють цього робити. До того ж, ці стратегії схожі з оптимальними стратегіями для інвесторів з високим допустимим ризиком у схемі початкового варіанта САРМ. Таким чином, існування подібних контрактів наближає реальні ризики капіталу до тих, які розглядають цю спрощену теорію рівноваги. Якщо це справді так, то ф’ючерсні контракти на основі фондових індексів можуть значно підвищити ефективність розподілу ризиків у економіці.



*Матеріали виступу У.Шарпа при одержанні Нобелівської премії з економіки 7 грудня 1990 року